Розгортання протиракетної оборони стало одним із першим кроків, які робить Альянс у разі виникнення загрози одному з його членів. Наприклад, Альянс надіслав протиракетні системи „Патріот” до Туреччини під час конфліктів за участю Іраку в 1990-1991 і 2003 роках. Більше того, НАТО має досвід успішної співпраці у сфері протиракетної оборони над захистом своїх підрозділів у польових умовах і постійно вдосконалює свої можливості. У березні 2005 року Північноатлантична рада ухвалила програму активної системи поетапної тактичної оборони від балістичних ракет (ALTBMD). ALTBMD об’єднає різні системи тактичної протиракетної оборони в цілісну мережу захисту розгорнутих підрозділів і досягне початкової оперативної готовності в 2010 році.

Зараз НАТО може опинитись перед необхідністю виходу поза межі питання протиракетного захисту лише збройних сил Альянсу. Коли міністри оборони країн – членів НАТО зустрілись у червні 2006 року, вони взяли до уваги завершення підготовки техніко-економічного обґрунтування протиракетної оборони, яке Альянс ініціював на Празькому саміті 2002 року з метою вивчення варіантів захисту території, збройних сил і населених пунктів Альянсу.

Питання технічної обґрунтованості такої оборони від балістичних ракет стало менш вагомим порівняно з політично-військовими питаннями, які усе ще дебатуються. У рамках цих дебатів дедалі більше превалює розуміння того, що „широкомасштабна” протиракетна оборона, тобто оборона проти ракет будь-якої дальності, може слугувати інтересам безпеки Альянсу. Попри зусилля зі стримування і обмеження розповсюдження ракетної зброї, кількість балістичних ракет поза межами НАТО (а також їх дальність і рівень розвитку) зростає і ці ракети можуть бути оснащені зброєю масового знищення (ЗМЗ). Більше того, терористи і наступальні ракети можуть становити спільну загрозу, як це продемонстрували поставки ракетних систем короткого радіуса дії з Сирії та Ірану до Хезболли.

Оцінка загрози – прогнозування вимог до протиракетної оборони – очевидно не належить до точних наук. Наскільки серйозною (і наскільки невідворотною) є загроза з боку балістичних ракет великого радіуса дії стосовно вартості протиракетної оборони і забезпечення інших оборонних пріоритетів? Загальна оцінка загрози урядами країн Альянсу не повністю узгоджується з оцінкою уряду США, зокрема стосовно періоду часу протягом якого інші країни можуть розвинути свої можливості в галузі балістичних ракет. Але широко визнано, що доступність ресурсів може швидко змінитись за рахунок поставок з-за кордону, з таких країн, як Північна Корея, і в разі зміни режиму наміри можуть помінятись за добу. Більше того, навіть за умови поганої влучності і невисокої технічної надійності балістичні ракети великого радіусу дії оснащені боєголовками з ЗМЗ можуть становити серйозну загрозу для країн-членів НАТО.

Протиракетний захист міст і території країн НАТО може стати принциповим чинником стримування, дасть Альянсу змогу більш впевнено розв’язувати кризи на вищому рівні стабільності і солідарності, навіть (у деяких випадках) розохотити супротивників від придбання балістичних ракет, які можуть бути застосовані з метою загрози території країн – членів Альянсу. Протиракетна оборона може посилити стримування тому, що супротивник наражатиметься на ризик оперативного провалу свого нападу та вірогідність удару у відповідь з боку НАТО. Більше того, маючи захист від таких балістичних ракет, члени Альянсу матимуть більше варіантів поводження із супротивником, не пов’язаних із превентивними або запобіжними діями. Такий захист дасть змогу країнам – членам Альянсу досягти консенсусу щодо стратегії під час кризи і підтримувати його протягом конфлікту. Протиракетна оборона також може виконувати сигнальну функцію під час кризи. Уряди країн НАТО можуть скористатись можливістю оголосити підвищення рівня протиракетної готовності, що буде сигналом про єдність, рішучість і готовність. Застосування ракет «Патріот» для захисту Ізраїлю від ракетних атак Іраку в 1991 році показало, що протиракетна оборона може бути застосована для деескалації конфлікту, його обмеження і врегулювання кризи.

Розв’язання практичних питань

Однак потенційні переваги часто залишаються поза увагою, коли експерти і офіційні особи обговорюють численні нерозв’язані питання, пов’язані з протиракетною обороною.

Серед цих питань: командування і управління, визначення пріоритетів серед обмежених ресурсів протиракетної оборони, перспективи збереження ( і навіть посилення) залежності Альянсу від можливостей і засобів США, відповідальність за уламки, що утворюються у разі успішного перехоплення ворожих ракет, оснащених боєголовками із ЗМЗ, варіанти реагування з боку ворога, передача технологій, витрати, оцінка загрози, пріоритети архітектури протиракетної оборони і можлива реакція Росії.

Командування і управління захистом від ударів балістичних ракет не можливо імпровізувати в розпалі кризи. Необхідно заздалегідь продумати і узгодити необхідні домовленості виписати чіткі правила дій для військового командувача, якому будуть делеговані повноваження діяти у разі нападу із застосуванням балістичних ракет. На практиці, цим командувачем майже однозначно буде американець, можливо Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (SACEUR). Правила дій можуть бути визначені в процесі консультацій в Альянсі, а свої внески в діяльність протиракетної оборони можуть робити усі члени Альянсу.

Такі домовленості щодо командування і консультацій можуть допомогти розв’язати питання пріоритетів і уламків. Наприклад, як союзники по Альянсу визначатимуть пріоритетність захисту своїх активів у різних ситуаціях? Чи будуть в першу чергу захищатись національні столиці та найбільші населені пункти? Чи першими в черзі на захист будуть держави, або коаліції союзників НАТО, які виконують специфічні операції? А як бути із захистом нейтральних країн і держав – нечленів НАТО? Чи певні перехоплювачі будуть захищати виключно Європу чи Північну Америку? В НАТО усвідомлюють ці питання, але поки що не знайшли на них остаточної відповіді. Необхідність визначити пріоритети для обмежених оборонних можливостей є важливим питанням для консультацій в Альянсі.

Ще одне питання командування і управління, яке вимагає більш ретельного аналізу, це уламки. Річ у тім, що існує ризик падіння уламків перехоплених боєголовок на територію країни нечлена НАТО, або члена НАТО, яка сама не була об’єктом нападу і не брала безпосередньої участі в прийнятті рішення про перехоплення. Потенційна шкода від уламків має бути порівняна з наслідками успішного здійснення нападу із застосуванням балістичної ракети. Жоден уламок з космічного човника „Колумбія” не вразив людину, а човник був набагато більший ніж боєголовка, яка за допомогою неядерного кінетичного перехоплення буде (на відміну від човника „Колумбія”) перетворена на дрібні частки. Отже, у разі позаатмосферного перехоплення уламки найвірогідніше повністю згорять при входженні в атмосферу. Навіть якщо ворог застосує ядерну боєголовку, яка вибухає при спробі перехоплення, і таким способом створює електромагнітний імпульс (EMP), що саме по собі нелегке конструкторське завдання, руйнівний вплив електромагнітного імпульсу на великій висоті буде значно менший ніж наслідки успішного ядерного удару по місту. Окрім обширних руйнувань негайного характеру, успішний ядерний удар викличе радіоактивні опади і катастрофічні довгострокові медичні, соціальні й економічні втрати. Нік Уїтні, тодішній офіційний представник уряду Британії, писав у 2003 році, що „будь-яка європейська держава, я сподіваюсь, погодиться з ризиком випадіння на її територію дощу з уламків внаслідок успішного перехоплення, якщо це буде ціною за захист друга і союзника, близького чи далекого, від ураження балістичною ракетою”.

Російське наступальне стримування не буде поставлене під загрозу американськими чи натовськими протиракетними системами в Європі, тому що ці системи складатимуться тільки з невеликого числа перехоплювачів. Попри критику з боку російських коментаторів, консультації з Москвою і заходи із забезпечення прозорості можуть розвіяти можливі непорозуміння щодо мети і потенційних функцій цих перехоплювачів. Фактично з 2002 року НАТО і Росія співпрацюють і ведуть діалог у сфері тактичного протиракетного захисту.

Питання можливої відповіді супротивників пов’язане з оцінкою ризиків. Балістичними ракетами намагаються озброїтись у різних цілях – як засобом стримування, примусу і престижу, а також і для завдавання ударів. Система оборони від балістичних ракет може підштовхнути деяких супротивників до інших варіантів нападу, таких як керовані літаки, крилаті ракети, безпілотні літальні апарати (БЛА), або бомби, сховані на борту кораблів у портах. В останньому випадку, в разі, якщо морська розвідка не спромоглася попередньо виявити загрозу, ніякого захисту не існує, окрім загрози виявити тих, хто застосував бомбу і (як передбачено задекларованою політикою стримування) покарати їх. Питання можливого застосування супротивником альтернативних варіантів є парадоксальним аргументом на користь протиракетної оборони, бо воно припускає, що така оборона може розохотити супротивника від озброєння балістичними ракетами. Супротивники, які рішуче налаштовані на володіння балістичними ракетами, можуть намагатись отримати російські або китайські засоби проникнення та інші засоби протидії, але не можуть бути упевнені в тому, що їм удасться перемогти технології, створені для їх виявлення і подолання.

Саме через можливість застосування інших засобів нападу НАТО вивчає питання вдосконалення захисту від керованих літаків, крилатих ракет та БЛА. За винятком перехоплювачів короткого радіуса дії, системи оборони проти балістичних ракет безсилі проти крилатих ракет. З розповсюдженням доступу до технологій, розширюється коло фактичних і потенційних загроз. Уряди країн Альянсу повинні робити свій вибір і при цьому пам’ятати, що вкладання великих коштів в оборону проти однієї форми нападу може залишити НАТО без захисту від інших.

Найсерйозніше питання коштів може бути пов’язане не з тим, що супротивники мають у своєму розпорядженні численні варіанти нападу, а з тим, що оборонні видатки більшості урядів країн Альянсу знаходяться на низькому рівні і ці уряди мають перед собою інші термінові військові пріоритети. Останніми роками вони зосереджувались на поточних операціях, зокрема на Балканах і в Афганістані, та питаннях трансформації, пов’язаних із силами реагування НАТО. Вірогідно, що багато хто із союзників не будуть схильні робити свої внески в спільне фінансування великої програми нових закупок і вважатимуть за потрібне відкласти прийняття такого рішення, доки експерти з Альянсу не розберуться із різними нерозв’язаними питаннями, особливо в світлі того, що відповіді на деякі з цих питань залежать від технічного розвитку. Наприклад, розвинуті засоби виявлення, відстеження і прогнозування траєкторії можуть зробити можливим вироблення таких процедур командування і управління, які оптимізують можливості перехоплення і мінімізують ризик падіння обломків.

Шлях вперед

Не зрозуміло, чи підуть члени Альянсу на листопадовому 2006 року Ризькому саміті далі заклику до „подальшої роботи над політично-військовими питаннями”, який було зроблено міністрами оборони країн – членів НАТО в червні 2006 року. Проте саміт може забезпечити керівництво до аналітичних і практичних дій, які можливо передбачатимуть створення Центру протиракетної оборони при штаб-квартирі НАТО.

Більше того, цілком можливо, що США і ряд інших членів Альянсу будуть розвивати „широкомасштабну” протиракетну оборону, не очікуючи, доки Альянс в цілому прийме рішення про закупки. Основними прецедентами у сфері тактичної протиракетної оборони є програма SAMP-T, в якій беруть участь Франція і Італія; програми „Патріот” за участю Німеччини, Нідерландів і США; та програма „Розширена система протиракетної оборони середнього радіуса дії (MEADS)”, в якій беруть участь Німеччина, Італія і США. SAMP-T, „Патріот” і MEADS забезпечують захист від ракет меншого радіуса дії. Для забезпечення захисту Європи і Північної Америки від ракет великого радіуса дії США можуть співпрацювати з деякими союзниками по НАТО над розміщення протиракетної позиції в Європі. (Це буде третя така позиція після американських позицій в Алясці і Каліфорнії, на яких розташовані наземні ракети-перехоплювачі. Її можна більш точно назвати „першою європейською позицією”). Позиція з ракетами-перехоплювачами буде доповнена розгорнутими в Європі сенсорами і засобами зв'язку і зможе забезпечити захист більшої частини території країн – членів НАТО в Європі і Північній Америці від балістичних ракет великого радіуса дії, які можуть бути запущені з Близького Сходу.

Якщо США і деякі інші союзники по НАТО розвиватимуть „широкомасштабну” протиракетну оборону через ряд двосторонніх програм співпраці, це може прискорити колективне прийняття Альянсом рішення щодо протиракетної оборони. Як і в деяких інших сферах політики Альянсу, усі союзники можуть брати активну участь у консультаціях, попри те, що тільки дехто з них братиме безпосередню участь у практичній діяльності. Засоби зв'язку НАТО можуть забезпечити зв’язок заходів із забезпечення протиракетної оборони на рівні окремих держав, багатонаціональному рівні і рівні Альянсу. Для збереження єдності Альянсу необхідна координація національних програм, програм в яких беруть участь групи країн і загальних зусиль Альянсу в цілому.

США вже діляться інформацією про запуски ракет з НАТО та іншими союзниками. Домовленості щодо організації протиракетної оборони, якою опікуються Сполучені Штати та інші члени Альянсу, можуть дати усім союзникам по НАТО можливість розібратись у засобах і принципах роботи, серед яких і мінливі умови готовності. Система протиракетної оборони, яку можуть очолити США у співпраці з рядом членів Альянсу, може складатись із наземних ракет-перехоплювачів, пов’язаних в єдину мережу з іншими засобами (такими як THAAD, Патріот і Егіс) і забезпечувати певний захист Альянсу в цілому. Витрати, пов’язані з цією системою, можуть лягти головним чином на плечі США, а європейські союзники будуть робити свої внески у вигляді фінансування, нерухомості, національних систем виявлення та протиракетної оборони та/або допоміжного персоналу, зокрема для охорони цих сил. Повномасштабний захист європейських міст і територій у країнах – членах НАТО може передбачати застосування значних компонентів ALTBMD, бо об'єднання в одну мережу усіх сенсорів і перехоплювачів є необхідним для комплексної архітектури оборони від ракет малого і середнього радіуса дії.

Висловлення підтримки з боку НАТО „повномасштабній” протиракетній обороні переконає потенційні країни-господарі такої системи в тому, що позиція американської протиракетної оборони на території Європи не стане причиною суперечок чи розбіжностей з іншими державами. Справді, така підтримка з боку НАТО разом із консультаціями з Росією може допомогти закласти позитивні засади для майбутньої співпраці між союзниками по НАТО в сфері протиракетної оборони та дати потенційним супротивникам сигнал про рішучість Альянсу.